Шлях до першого повнометражного фільму інколи триває дуже довго. Для Лесі Дяк він розтягнувся на 7 років. Саме стільки вона працювала над дебютною документальною стрічкою «Татова колискова». Про режисерку з Рівненщини та роботу над її першим повнометражним фільмом розповідаємо в нашому матеріалі на rivne-trend.in.ua.
Шлях від журналістики до документального кіно
Леся Дяк народилася в селі Сопачів Вараського району на Рівненщині. Вищу освіту здобула в Національному університеті «Острозька академія». Після навчання Леся кілька років пропрацювала в журналістиці. Але Дяк відчувала, що чогось їй не вистачало. У матеріалі для сайту NV вона зізналася:
«Під час роботи журналісткою і проєктною менеджеркою у креативній індустрії мені бракувало простору висловлюватися вільно».
Згодом вона зрозуміла, що документалістика, яка дозволяє втілювати найнеочікуваніші ідеї, — це те, чим би вона хотіла займатись. У 2017 році Леся закінчила Майстерню режисури документального кіно Сергія Буковського — одну з найпрестижніших режисерських шкіл в Україні. У 2022 році Дяк завершила навчання в DocNomads — спільній міжнародній магістерській програмі Португалії, Угорщини та Бельгії, присвяченій режисурі документального кіно. Програма передбачала навчання в кількох країнах і готувала авторів, здатних знімати складне кіно про людей і суспільство.
Паралельно Леся заснувала власну кінокомпанію DramaFree, яка й випустила згодом фільм «Татова колискова».
До повнометражного дебюту Леся Дяк встигла зняти кілька короткометражних документальних фільмів про травматичний досвід та процес зцілення. Вони потрапили до програм кінофестивалів:
- HotDocs;
- FipaDoc;
- Tbilisi Cinedoc:
- Tirana International Film Festival;
- Verzio;
- Docudays UA.
Створення дебютної повнометражки «Татова колискова»
У 2016 році Леся Дяк розпочала вести блог, де брала інтерв’ю у партнерок ветеранів. На це її підштовхнув власний гіркий досвід. У Лесі були дуже складні стосунки з військовослужбовцем. Після повернення чоловіка з фронту вони стали ще напруженішими. Між парою наростало відчуження, що зрештою призвело до розриву. Щоб зрозуміти, чому так відбувається не лише в її житті, а й у сотнях інших родин, Дяк вирішила зняти документальний фільм.
Знайти героїв допомогла громадська організація «Центр зайнятості вільних людей». Режисерка познайомилася з родиною Зінчуків. Спочатку вона знімала дружину Надію та дітей — майже 7 місяців пішло лише на те, щоб вибудувати довіру й налагодити роботу перед камерою. Пізніше до знімання долучився Сергій Зінчук — ветеран та головний герой стрічки. Під час відпустки він вислухав ідею фільму та погодився взяти участь у проєкті.
Робота над стрічкою тривала 7 років. За цей час було відзнято понад 100 годин матеріалу. У 2022 році до команди приєдналися:
- румунські продюсерки Моніка Лазуреан-Горган та Олена Мартін;
- хорватський копродюсер Хрвоє Освадіч;
- румунський режисер монтажу Андрей Горган;
- українська композиторка Маргарита Кулічова.
Так «Татова колискова» стала копродукцією трьох країн: України, Румунії та Хорватії.
Унікальність кіно про ветерана, що думками лишився на війні
Головний герой повнометражного дебютного фільму Сергій Зінчук прослужив 3 роки на російсько-українській війні. Він командував підрозділом, відповідав за 70 бійців. Вдома на нього чекали дружина Надія та четверо дітей. На перший погляд — щасливе возз’єднання сім’ї. Але фільм Лесі Дяк розповідає іншу правду.
Перший місяць після повернення Сергій майже весь час лежав. Вставав лише поїсти. Діти трималися ближче до Надії. Сім’я хотіла, щоб все було як раніше, але так не сталося.
Сергій відмовлявся від психологів, бо для нього це була крайня міра. Він повернувся фізично, але внутрішньо ніби не вийшов із зони бойових дій.
Унікальність фільму криється в тому, що в певний момент камера потрапляє до рук героя фільму. Він повертає об’єктив на режисерку та починає ставити незручні питання про її власне розбите серце. Те, що мало бути спостереженням ззовні, перетворилося на сповідь з обох боків. Ця двостороння відвертість і відрізняє «Татову колискову» від класичної документалістики про ПТСР.
Міжнародне визнання дебютного повнометражного фільму Лесі Дяк
Фільм «Татова колискова» почав збирати нагороди ще до його завершення. Презентація в програмі Cinelink Сараєвського міжнародного кінофестивалю принесла відзнаку Sarajevo Talents from the East за найкращий документальний фільм на стадії постпродакшну. Крім того, «Татова колискова» отримала грант IDFA Bertha Fund та підтримку Європейського фонду солідарності для українських фільмів. У січні 2024 року на фестивалі The Last Stop Trieste фільм здобув нагороду HBO Max та 1000 євро призових.
18 серпня 2024 року відбулася світова прем’єра дебютної документальної стрічки Лесі Дяк. Це сталося на 30-й ювілейній едиції Сараєвського міжнародного кінофестивалю в основній конкурсній програмі. Картина також потрапила на Doclisboa в Португалії, де у жовтні 2024-го отримала спеціальну відзнаку за найкращий перший повнометражний фільм NEW TALENT TVCINE CHANNELS AWARD. Журі відзначило зображення вразливості чоловіка, на якому війна лишила глибокі шрами.
Леся Дяк також стала учасницею програми FilmBridge — Ukraine Школи Анджея Вайди. Фільм показали на Docudays UA у програмі «Спеціальні події» та номінували на премію Rights Now. Влітку 2025 року «Татова колискова» потрапила до Національного документального конкурсу Одеського міжнародного кінофестивалю.
Режисерка, небайдужа до розвитку документалістики
Леся Дяк не з тих, хто тримає свої погляди при собі. Вона активно пише матеріали для ЗМІ, говорить про стан кіногалузі та не боїться висловлювати критичну думку. За її спостереженнями, виходить надзвичайно багато фільмів, але ринок не встигає їх осмислити та спожити, що створює відчутну кризу розвитку.
Водночас Леся підкреслює, що документалістика не повинна претендувати на роль терапевта. Вона не лікує травми, але має іншу силу: об’єднувати людей, називати речі своїми іменами й дозволити глядачу впізнати себе в чужій історії. Для режисерки важливо, щоб кіно залишалося чесним і відвертим, даючи змогу переживати досвід героїв разом із ними.
Леся також сподівається, що в майбутньому люди, які служать на фронті або волонтерять у зоні бойових дій, згодом самі знімуть фільми про власний досвід. Завдяки цьому суспільство отримає доступ до суб’єктивної правди, побачить життя фронту та тилу очима тих, хто пережив все на власній шкірі, а документальне кіно зможе стати мостом між особистим переживанням і колективним розумінням.
Леся Дяк — режисерка, яка вкладає у свої фільми власний досвід і відкрито розповідає про складні теми. Її дебютна повнометражна стрічка «Татова колискова» стала результатом тривалої роботи, міжнародної співпраці та глибокого занурення в життя ветеранів і їхніх родин. Через чесність і відвертість у фільмах Леся не лише показує правду про війну та її наслідки, а й створює простір для розуміння, співпереживання й діалогу, закладаючи основу для майбутнього українського документального кіно.
