Улітку 1980-го до сільської ради Карпилівки прийшли незнайомі люди й просили зібрати всіх, у кого є коні. Власники тварин йшли на збори з тривогою. При радянській владі тримати коней означало бути підозрілим, куркульським. Дорогою чоловіки переглядалися: може, хочуть реквізувати? Але замість неприємностей на них чекала несподівана пропозиція від кіностудії імені Довженка. Селянам запропонували зіграти у фільмі, що знімали в лісах біля Карпилівки. Детальніше про те, як жителі невеликого села на Рівненщині стали акторами художнього фільму «Чекаю і сподіваюсь» режисера Сурена Шахбазяна розповідаємо в нашому матеріалі на rivne-trend.in.ua.
Місця, що зберігають пам’ять про справжню війну
Карпилівка — невелике село в Сарненському районі на Рівненщині. Тихе, оточене лісами й болотами. Але під час Другої світової там було неспокійно. Навколо Карпилівки та сусідніх сіл Вирів і Карасин діяли партизанські загони. Історії про них не вигадані для кіно. Їх пам’ятають люди, які бачили війну на власні очі: ті, хто переховувався в лісах, носив партизанам їжу та допомагав їм виживати в складних умовах.
Режисер Сурен Шахбазян обрав ліси біля Карпилівки як місце для знімання невипадково. Знімальний майданчик розташували на так званому шостому кілометрі від села — там, де в сорокові роки розташовувався справжній партизанський табір. Місцеві добре знали ту галявину. Дехто з літніх людей сам воював у тих лісах, інші з дитинства чули розповіді родичів про партизанські рейди та нічні переходи.
Для кінематографістів свідки подій стали справжньою живою енциклопедією. Старожили розповідали про деталі, які не знайдеш у жодних архівах:
- як улаштовували табір у лісі;
- де ховали зброю;
- як зігрівалися взимку;
- що брали з собою в походи.
Жоден консультант із міста не міг надати стільки цінної інформації, скільки можна було почути під час довгих розмов біля вогнища після знімання.
Фільм «Чекаю і сподіваюсь» створювали за повістю Віктора Смирнова. За сюжетом, у 1942 році партизанський загін на Поліссі опиняється в оточенні. Щоб врятувати побратимів, потрібно збити ворога з пантелику та прорватися крізь кільце. Небезпечну місію з дезінформації ворога бере на себе молодий розвідник. Він доводить її до кінця ціною власного життя.
Пристойні гонорари та кумедні історії
Коли в селі оголосили про набір людей у масовку, довго думати ніхто не став. За день знімання давали 5 карбованців. Селяни, що приводили коня, отримували ще 10 карбованців зверху. Звучить скромно, але тоді буханець хліба коштував усього 12–20 копійок. Тобто за один день на майданчику можна було заробити приблизно на 70 буханців.
Тракторист із Карпилівки Кирило Щевич, розповідаючи про свій досвід журналістам, згадував, що після зміни в колгоспі швидко запрягав коня та їхав у ліс на знімальний майданчик. Разом із ним у кадрі з’являлась і його дружина Уляна. Жінка грала селянку. Режисер навіть пропонував їй взяти участь у важкій сцені страти. Уляна відмовилася, але в інших епізодах все ж таки знялася.
На місце знімання приходили цілими сім’ями. Одні потрапляли в масовку, інші просто хотіли подивитись як створюється кіно. Для декорацій кінематографісти навіть викупили в одного селянина стару бричку, заплативши 500 карбованців. На ті часи це була ціна доброго мотоцикла.
Німців у фільмі грали сарненські міліціонери. Коли вони вперше з’явилися в лісі у формі та з автоматами, кілька селян серйозно перелякалися: подумали, що їх обдурили та зараз відберуть коней. А один з акторів узагалі поїхав по горілку до магазину в сусіднє село прямо в німецькій уніформі й з автоматом. Що відбувалося в крамниці в той момент, важко описати.
Після гриму учасників масовки іноді не впізнавали навіть власні сусіди. Кінороби привезли мішки старого одягу: довгі суконні свити, овечі шапки, потерті куртки. А ще чоловікам, що брали участь у зніманні, не дозволяли голитися. Режисер хотів, щоб у кадрі були обличчя як у людей, які місяцями живуть у партизанському таборі.
Карпилівський музикант, що перевершив актора
У фільмі є епізод, в якому партизани повертаються після бою, зупиняються на лісовій галявині біля вогнища, а один із них тихо грає на гармошці. Роль музиканта спершу виконував професійний актор. Але гармошка в його руках звучала якось неприродно. Він то фальшивив, то тримав інструмент незграбно. Режисер Сурен Шахбазян раз за разом переривав дубль і лише хитав головою. Тоді хтось із місцевих сказав, що в селі є музикант Петро Мартинюк, який грає так добре, що його кличуть на всі весілля в окрузі.
Чоловіка покликали на майданчик. Він узяв гармошку та зіграв першу вальс «На Волзі широкій», потім ще одну мелодію. Раптом сцена ожила: музика лягла в кадр так природно, ніби вона завжди там була.
Епізод відзняли з першого дубля. Та сама гармошка, яку побачили мільйони телеглядачів, зберігається в родині Мартинюків як реліквія.
Свідки дебюту актора Олега Меньшикова
Серед акторів, які того літа приїхали на знімання до Карпилівки, був один зовсім юний хлопець. Це був студент Олег Меньшиков. Тоді його майже ніхто не знав. Мешканець Карпилівки Кирило Щевич запам’ятав актора худорлявим, чорнявим, тихим.
Роль у фільмі «Чекаю і сподіваюсь» стала для Меньшикова дебютною в кіно. Він грав молодого розвідника Шурку — того самого відважного героя, що взяв на себе смертельно небезпечну місію, щоб врятувати партизанський загін. Роль була невеликою, але дуже помітною.
Кирилу Щевичу випало зніматися з молодим актором в одній сцені. За сценарієм мешканець Карпилівки мав просто випрягти коня з дуги. Для тракториста, який усе життя мав справу з кіньми, це здавалося дрібницею. Та перед камерою руки раптом перестали слухатися. Перший дубль — невдало. Другий — знову не те. Дублі змінювались один за одним, напруга зростала, актори починали нервувати.
Коли ж і чергова спроба не вдалася, Олег Меньшиков раптом не витримав. Він вихопив дугу, жбурнув її кудись убік, схопив рушницю, наставив на Щевича та викрикнув: «Застрелю зараз!». Звісно, це був жарт, але, за словами селянина, гнів актора був справжнім.
Поза кадром Меньшиков поводився доброзичливо. Він не тримався осторонь та залюбки спілкувався з людьми. Загалом у мешканців Карпилівки про столичних акторів залишилися теплі спогади.
Крім Олега Меньшикова, у стрічці знімались:
- Наталія Сумська;
- Олег Мовчан;
- Лесь Сердюк;
- Микола Скоробагатов;
- Леонід Яновський.
Восени 1980 року, коли військова драма «Чекаю і сподіваюсь» вийшла на телеекрани, його дивилася вся Карпилівка. Люди відкладали роботу в полі, кидали господарство та хатні справи й поспішали до телевізора. Кожен намагався не пропустити жодного кадру, бо на екрані раз у раз з’являлися знайомі обличчя.
Часи, коли в лісах біля Карпилівки знімали кіно давно минули. Але залишилося те, що не потрапляє в титри — спогади людей, які випадково опинилися втягнутими в знімання фільму. Через розповіді старожилів, гармошку, що зберігається в родині Мартинюків, мешканці Карпилівки зберігають пам’ять про візит кінематографістів у 1980-му. Того літа звичайні селяни опинилися на одному знімальному майданчику з Олегом Меньшиковим, який тоді навряд чи уявляв, що стане відомим артистом. На жаль, через понад 40 років, коли мешканці Карпилівки, як і всі українці, потерпають від війни, але вже не кіношної, актор не висловив підтримку нашій країні. Щоправда, й до табору пропагандистів так званої СВО теж не пристав. Після 2022 року Меньшиков продовжив жити та працювати в країні-агресорці, але публічно про повномасштабне вторгнення не висловлювався.
