Станіслав Боклан, Тарас Цимбалюк, Наталка Денисенко, Ксенія Мішина. Імена цих людей знає кожен третій пересічний українець, і все тому, що вони актори – впізнавані обличчі, погодьтеся. Подібного не скажеш про інших працівників театру чи кіностудії, і все тому, що вони залишаються за кулісами, тож часто про них знають і пам‘ятають лише у вузькому професійному колі. Гірка, та все ж правда. Але цього ж не скажеш про режисера Сергія Архипчука з Рівненщини. І хоч він теж робітник закулісся, для України чоловік зробив максимум, через що його поважали колись, знають дотепер і, надіємося, пам’ятатимуть через роки. Детальніше про історію життя Сергія Архипчука та його проукраїнську діяльність – у матеріалі далі на rivne-trend.in.ua.
Сергій Архипчук і Рівненщина
Народився майбутній режисер у листопаді 1960 року на Рівненщині – у селі (щоправда, тоді ще це був хутір) Ганнівка колишнього Костопільського району. Чи відіграло це якусь роль у житті Сергія? Швидше так, аніж ні.
Адже свого часу Рівненщина лідирувала у такому собі рейтингу областей, де активно велася боротьба з окупантами, які будь-коли ступали на нашу землю. До чого це ми? А до того, що дідусь Архипчука зі сторони мами перебував у лавах УПА. Зрозуміло, що після проходження пекла часів Другої світової війни вдома за зачиненими дверима родина неодноразово поверталася до розмов про це. Ось саме такі розмови, зокрема, і виховали з юного Сергія Архипчука свідомого патріота України. Відтоді упродовж усього свого життя він робив максимум, аби розвивати власну країну. І робив це так, як міг. Насамперед, як би сказали в умовах сучасності, боровся на театральному фронті. Але не тільки.
Як розійшлися дороги Сергія Архипчука з Рівнениною?
Покинув свою малу батьківщину Сергій у студентському віці: для продовження навчання обрав не місцеві університети, а подався аж на Схід України – у Дніпро. Там в одному з ВНЗ хлопець закінчив акторський факультет. Але оскільки тепер ми говоримо про Архипчука як про відомого режисера, а не актора, то, очевидно, на цьому його навчання не закінчилося. Далі він поїхав на росію. Будучи студентом Державного інституті театрального мистецтва, Сергій навіть думки не припускав, що залишиться жити в москві. Знав: вступить, довчиться і повернеться.
І таки повернувся.
Чим запам’ятався режисер Сергій Архипчук?
Свої перші роботи, опери та музичні вистави, Архипчук ставив у Львові, Києві та Донецьку, однак залишив він слід в українській історії завдяки іншому. Так про Сергія пам’ятають як про режисера першого фестивалю “Червона Рута”. Проходив він ще у 1989 році, однак про його вагомість говорять і досі: мовляв, саме це мистецьке явище дозволило багатьом повірити в те, що українська культура існувала, існує і буде існувати.
А ще – Архипчуком захоплюються безпосередньо як театральним режисером. Найкраще про його талант розповідає випадок із Закарпатським обласним театром драми і комедії у невеличкому містечку Хуст. Свого часу, коли установа тільки-тільки відкрилася, Сергія запросили туди як режисера, аби поставити “Наталку Полтавку”. Пропозицію він прийняв, та без деяких “але” не обійшлося. Виявилося, що там не було ні на чому грати, тобто не було сцени, ні кому грати, бо акторами виступали аматори, у яких мав відбутися дебют. Однак і з цим видавалося на перший погляд неможливим завданням Архипчук впорався. Опісля – любив жартувати, що відтепер може все і навіть більше. До слова, окрім роботи режисером у Закарпатському обласному театрі драми та комедії, Сергій також працював у Гуцульському театрі-студії “Заграва”, театрі опери та балету в Донецьку та Дніпропетровському театрі ім. Тараса Шевченка. Так, до рідної Рівненщини доля його не закинула, але все ж про нього тут пам’ятають.
Зокрема і завдяки тому, що Архипчук приклав руку до організації відомого в нашій області “Тараса Бульби” – традиційного для Рівненщини рок-фестивалю. У 1992 та 1993 роках Сергій був режисером-постановником заходу. І займався він цим не стільки задля власного задоволення (хоча справу свого життя Архипчук дійсно любив), як для того, щоб дати ще один поштовх проукраїнським творчим силам. І місію свою він виконав, бо ж багато хто з відомих сьогодні чи колись співаків починали свій шлях саме на “Тарасі Бульбі”. Шкодував Сергій лише про одне: через те, що фестиваль народився у час, коли він не здогадувався наскільки сильно нам не пощастило з сусідами на сході, та й загалом тому, що подія мала набути всеслов’янського значення, Архипчук разом з іншими організаторами запросив на захід відомого тоді російського гітариста Віктора Зінчука. Однак уже в 2014 році, з початком війни на Донбасі, Сергій зрозумів, що нічому російському в Україні не місце.
Так гостро він був у цьому переконаний зокрема тому, що впродовж 2014–2017 років займався волонтерством – зокрема у рамках благодійних проєктів ( “Арт-десант” та “Люті укри”), метою яких була підтримка військових. На жаль, тепер, уже під час повномасштабного вторгнення, цього зробити Архипчук не зможе, адже 3 листопада 2023 року життя Сергія внаслідок хвороби обірвалося. Але не обірвалася пам’ять. Переконані: про видатного режисера родом з Рівненщини знали за життя і пам’ятатимуть після.
